Засновано на реальних почуттях
Уже традиційно щовесни 21 березня прийнято відзначати Всесвітній день поезії. І хоч витоки поетичних творів простежують ще від третього тисячоліття до нашої ери, офіційна нагода святкувати поезію з’явилася аж 2000 року.
Ідею запровадити таке свято вперше озвучила американська поетеса Тесса Свіззі Вебб у 1930-х роках. Спочатку вона запропонувала відзначати Всесвітній день поезії 15 жовтня, у день народження великого мислителя, філософа і поета Верґілія. США та країни Європи охоче підтримали цю ідею. До 1999 року у всьому світі влаштовували маленькі неофіційні урочистості, оскільки 15 жовтня не було зафіксовано у календарі пам’ятних днів.
15 листопада 1999 року на 30-й конференції ЮНЕСКО було прийнято резолюцію про заснування дати 21 березня як міжнародного дня поезії. Його головною ідеєю було нагадувати людям про найбільшу місію і безцінний внесок літературної творчості у культурне життя людства.
Крім цього, саме прихід тепла асоціюється з порою натхнення, любові, а відтак — із сильними емоціями, які є приводом для написання ліричних, передовсім поетичних творів.
Поетична колекція у фондах нашої бібліотеки цікава тим, що містить доробок колишніх випускників та викладачів Української академії друкарства. І жоден локдаун не зупинить нас — з нагоди дня поезії ділимося улюбленою добіркою поетичних творів.
Такі, як вони є, романтичні й безсонні студентські ночі бентежать Наталію Королюк:
Такий свіжий весняний вечір
Впав тихо місту на плечі
Сонце зайшло, заховалось давно.
Я ще не сплю, мені все одно.
Чути далеко трамваїв стук.
Листя шепоче — луна дивний звук.
Все заховалось по «нірках» давно.
Я ще не сплю, мені все одно.
Сірії хмари по небу пливуть,
Легкий вітерець з собою несуть.
Стихло усе навкруги вже давно.
Я ж не сплю, мені все одно.
Поетеса Марія Якубовська, в минулому доцентка кафедри українознавства (тепер кафедра інформаційної, бібліотечної та архівної справи) Української академії друкарства та голова Львівської організації Національної спілки письменників України у 2006–2011 роках, проникливо розповідає ліричну історію нерозділеного кохання, символічно заквітчану весняним цвітом:
Тут запах цвіту промайне-сяйне.
Такий врочистий, аж подаленілий.
Ти не впізнаєш в цвіті тім мене.
Здивуєшся: взялася звідки сила.
У безлічі замаяних облич
Шукати будеш, але вже даремно.
Бо я сама пройшла крізь ночі клич
І лячно було в тих обіймах темних.
Отож цвіту — роняю цвіт в росу.
Дивуєшся чи, може, і не бачиш?
Я пелюстки лише тобі несу.
А яблука? Дозріють ще! Побачиш!
Поетеса Ольга Чемерис, у минулому доцентка кафедри економіки підприємства (тепер підприємництва та маркетингу) Української академії друкарства, змальовує світ, який сприймає дотиком душі, — просто і водночас із великою силою емоційної напруги:
І все-таки, цей дощ не зовсім дощ.
І все-таки, цей вітер — то не вітер.
То вияв наших радостей і прощ,
То наших душ живі нетлінні квіти.
І та зима несправжня, що пішла.
І холоди — то так собі, забава.
Весна ріжечком місяця зійшла
І в пролісках початок дня скупала.
Влучно Ольга Чемерис відгукується і про світ поезії у вірші «Его»:
Безперечно, проза цікава,
Проза — суть, полотно життя.
А поезія... — наче кава:
Хоч ковток на порозі дня…
Текст Анни Токар
Світлина Христини Процишин