Поезія - це свято, як любов,

Ото не є промовка побутова!

І то не є дзвінкий асортимент -

Метафор, слів - на користь чи в дорогу.

А що не знаю. Я лиш інструмент,

В якому плачуть сни мого народу.

                           Ліна Костенко

21 березня по всьому світу володарі рими, їх музи і шанувальники відзначають День поезії. Свято відзначається щорічно з 1999 року.

Вшановувати тих, хто вміє підбирати найкращі слова і складати їх в найкращому порядку, вирішили на 30-й сесії генеральної конференції ЮНЕСКО в Парижі.

День поезії покликаний об'єднати всіх людей, відданих віршам. У цей день по всьому світу проходять конкурси та фестивалі, зустрічі авторів і шанувальників, на яких початківці і досвідчені поети презентують свої збірники. Безліч заходів до Дня поезії — це шанс молодих сучасних авторів і маленьких видавництв заявити про себе, отримати першого шанувальника і познайомити світ зі своєю творчістю.

У День поезії люди мистецтва хочуть нагадати всім, що вірші — це живопис, яку можна почути.

12 березня о 16:00 у виставкових залах Художньо-меморіального музею Олени Кульчицької (відділу Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького) відбудеться відкриття виставки дипломних проектів та творчих робіт студентів кафедри Графічного дизайну та мистецтва книги Української академії друкарства. Це сьома виставка - “Поступ молодих”, яка відбувається в межах співпраці академії та музею.
Виставка робіт молодих художників-графіків завжди є оригінальною та цікавою на нові мистецькі ідеї та концепції. Серед показаних творів значне місце займає книжкова графіка. У цій спеціалізації кафедра має багаті традиції, які щедро передає творчій молоді.
На експозиції представлено оригінальні проекти художнього оформлення поеми-містерії Тараса Шевченка “Великий Льох” (керівник - Ольга Борисенко, автор - Данило Лись), поезій Ліни Костенко та Олександра Олеся (керівники - Володимир Стасенко, Івета Ключковська), оформлення поезій Василя Стуса (керівник - Володимир Стасенко). Поруч можна оглянути станкові гравюри у техніці лінориту та класичній графіці, виконані під час літньої практики у Музеї народної архітектури і побуту у Львові імені Климентія Шептицького (керівник - Юлія Стемпіцька) та квіткові композиції у техніці туш-перо (керівник - Лідія Чир).
Мистецька акція, присвячена 205-річчю від дня народження Тараса Шевченка, видатного майстра, академіка гравюри.

Відомий журналіст, головний редактор «Газети по-київськи», а зараз - головний редактор відділу оперативної аналітики в агентстві Сергій Тихий презентує видання публіцистики «Перемагають лише переможці. Книга про те, що українцям потрібно змінюватися».

Захід відбудеться о 12.00 в ауд. 418 в Українській академії друкарства (вул. Підголоско, 19).

(1871-1913)

  Справжня ім'я Лариса Петрівна Косач

Потрібно цінувати те, що маєш, а не те, про що мрієш.

Леся Українка — без перебільшення одна із найвизначніших постатей в історії української літератури. Її ставлять в один ряд із геніальними Тарасом Шевченком та Іваном Франком. Довкола життя видатної письменниці завжди було багато міфів. Та й не безпідставно — цьому сприяли складні стосунки з матір’ю, життєві перипетії, трагічне кохання і хвороби, які супроводжували тендітну Лесю Українку чи не все життя.

Український письменник і громадський діяч Михайло Павлик так згадував про одну із зустрічей з поетесою у Львові 1891-го: «Леся просто приголомшила мене своєю освіченістю й тонким розумом. Я думав, що вона живе лише поезією, але це далеко не так. Для свого віку це – геніальна жінка. Ми говорили з нею дуже довго, і в кожнім її слові я бачив розум і глибоке розуміння поезії, науки і життя!»

Лариса Петрівна Косач народилася 25 лютого 1871 р. в м. Новограді-Волинському, тепер Житомирської області, в сім'ї повітового службовця-юриста Петра Антоновича Косача та відомої української письменниці, громадської діячки Олени Пчілки, сестри Михайла Драгоманова.

Взимку 1881 р. в Луцьку на річці Стир у сильний мороз Леся промочила ноги в крижаній воді. Спочатку родина думала, що звичайна простуда і як наслідок — ревматизм швидко мине, але коли показали хвору київському хірургу, він поставив невтішний діагноз: туберкульоз кісток. Отже, з цього часу й розпочалася боротьба поетеси з хворобою, сильними болями. Боротьба, яка загартувала дух Лесі Українки. Через хворобу до школи дівчина не ходила, та завдяки самоосвіті, феноменальним здібностям до мов, літератур, історії стала високо ерудованою у цих галузях знань. Леся, попри страшні болі в кістках, продовжувала грати на фортепіано, малювала, знала майже всі основні європейські мови, а також старогрецьку й латинську — всього понад десять мов, у 19 років написала для своєї молодшої сестри книжку "Стародавня історія східних народів", видану в 1918 році як підручник для національної школи.

Під впливом арешту тітки Олени Антонівни Косач, яка належала до київського гуртка "бунтарів", Леся пише в 1881 р. вірш "Надія", де звучать зовсім недитячі слова:

Ні долі, ні волі у мене нема,

Зосталася тільки надія одна:

Надія вернутись ще раз на Вкраїну...

З 1882 р. постійним місцем проживання родини стало с. Колодяжне поблизу м. Ковеля. Саме тут, на Волині, формується любов Лесі до краси природи, якою пізніше буде наскрізно просякнута вся и поетична творчість.

У 1884 р. у львівському журналі "Зоря" були опубліковані два вірші юної поетеси "Конвалія" і "Сафо", під якими вперше з'явився псевдонім — Леся Українка (його вона обрала під впливом прикладу дядька Михайла Драгоманова, який користувався прибраним ім'ям Українець).

У 1886 р. у Львові окремою книгою вийшли два оповідання М. Гоголя "Запропаща грамота" і "Зачароване місце" в перекладі Лесі Українки.

З того часу Леся активно друкується в журналах "Зоря", "Дзвінок", "Народ", "Житє і слово".

У 1892 р. у Львові виходить українською мовою "Книга пісень" Г. Гейне, куди ввійшли 92 переклади його творів, здійснені Лесею Українкою, а наступного 1893 року виходить збірка поезій "На крилах пісень". З цього року поетеса перебуває під таємним наглядом за постійне спілкування з особами, які були в засланні або займались антиурядовою діяльністю.

Влітку 1894 р. Леся Українка відвідала дядька М. Драгоманова в Софії, познайомилася з емігрантами, з болгарськими культурними діячами, багато прочитала того, чого не могла мати вдома. У 1899 р. виходить збірка "Думи і мрії".

Важким випробуванням для поетеси стали хвороба і смерть від туберкульозу Сергія Мержинського в 1901 p., їхні взаємини відбиті в поезіях "Порвалася нескінчена розмова", "Твої листи завжди пахнуть зов'ялими трояндами...", "Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти", "Я бачила, як ти хиливсь додолу". Над ліжком смертельно хворого Мержинського Леся за одну ніч написала драматичну поему "Одержима".

У 1902р. вийшла її збірка "Відгуки".

У 1903 р. Леся Українка взяла участь у святі відкриття в Полтаві пам'ятника Івану Котляревському, де зустрілася з багатьма діячами української культури. У цей час вона активно працює як драматург.

25 липня 1907 р. Леся Українка виходить заміж за фольклориста Климента Васильовича Квітку. Цього ж року в неї виявилися симптоми туберкульозу нирок. Поетеса усвідомлює, що з такою хворобою жити їй залишається небагато, тому поспішає писати, мужньо перемагаючи фізичні болі.

1 серпня 1913р. Леся Українка помирає в м. Сурамі в Грузії. її тіло перевезли до Києва й поховали на Байковому кладовищі. Похорон поетеси перетворився на велику народну демонстрацію. Поліція заборонила промови, співи, жандарми зрізали на вінках червоні стрічки з написами.

Становлення творчої індивідуальності поетеси відбувалося інтенсивно. Оцінюючи першу книжку Лесі Українки, Франко назвав її найважливішим здобутком нашої літератури того року. Вона виділялася на літературному полі громадянськими мотивами, оптимістичним звучанням, ритмічними пошуками. Новаторство Лесі Українки виявилося не тільки в розриві з анахронічними традиціями побутово-етнографічної драматургії, айв інтенсивному опрацюванні жанру драматичної поеми.

Бібліотеці Української академії друкарства подаровано унікальне видання Гречило Андрія та Богдана Завітій "Наш герб. Українські символи від княжих часів до сьогодення".

У цьому 400-сторінковому альбомі – понад 700 ілюстрацій із більш ніж 50 музеїв, архівів і бібліотек України та світу. Про наш герб – ніби простий, але досі загадковий. «…Се оздоба питоменна, не запозичена, зв’язана з нашою тисячолітньою державною політичною i культурною історією», – писав Михайло Грушевський 100 років тому, коли Тризуб затверджено гербом УНР. Хоч йому ближчою була ідея цілком нового символу «творчої мирної праці в новій Україні» – золотий плуг на блакитному полі.

Під час тогочасної дискусії, який із наших історичних символів гідний стати головним знаком новітньої української державності, «претендентами» передусім були три: галицький золотий лев, що спинається на скелю; київський архистратиг Михаїл, який на зламі XIX–XX ст. став сприйматися, як герб Наддніпрянської України; козак із мушкетом із часів Гетьманщини, який уже у XVIII ст. трактували як «національний герб». Про кожного з них в альбомі – по декілька десятків сторінок.

 Власницький знак із монет часів князя Володимира Великого, відомий доти лише вузькому колу фахівців, сприймався попервах радше як несміливий компромісний варіант. Але він став пострілом «у яблучко». Було кілька факторів, що переважили тоді на його користь справу нашого національно-державного герба. У цій книжці про це йдеться. І стався феномен: геть давно забутий, але тепер віднайдений – Тризуб умить прижився як національно-державний герб України. Усі решта символів, що мали куди сильніші позиції та тривалішу (але не глибшу!) традицію, відступили на другий план. Знак графічно красивий, лаконічний, самобутній – а головне стародавній, – Тризуб фактично легітимізував історичний зв’язок модерної України із Київською Руссю.

Упродовж усього XX ст. наш герб надихав мистців на створення його художніх інтерпретацій. Василь Кричевський, Георгій Нарбут, Юліян Буцманюк, Олекса Новаківський, Павло Ковжун, Петро Холодний, Роберт Лісовський, Микола Битинський, Ніл Хасевич, Михайло Михалевич, Микола Бутович, Мирон Левицький, Михайло Дмитренко, Святослав Гординський та ін. – їхнім роботам у цьому альбомі присвячено багато сторінок. А про Тризуб загалом – понад половину цієї книжки.

Нашій бібліотеці подаровано монографію Любов Волошин "Образ жінки у творчості Олекси Новаківського".

Любов Волошин є авторкою досліджень з питань українського мистецтва кінця ХІХ - початку ХХ ст., зокрема статей про творчість визначних художників періоду становлення новітного українського мистецтва - М. Сосенка, О. Кульчицької, І. Северина, М. Бойчука, А Манастирського, М. Козика.

Основні праці присвячені вивченню проблем творчості О.Новаківського, історії його мистецької школи, діяльності його учнів.

Монографія Любов Волошин - довголітньої дослідниці творчості Олекси Новаківського, заслуженого діяча мистецтва України, - присвячена ще одній яскравій сторінці у творчому доробку цього визначного українського художника.

 Автор праці, опираючись на числені літературні та архівні джерела, вперше у вітчизняній літературі насвітлює принципово важливу у творчості Олекси Новаківського роль жіночих образів, що були для нього улюбленим засобом поетичного іносказання та символістської трансформації реальності. В образах жінок митець втілював свої найбільш маштабні за думкою, програмні творчі задуми, в яких знайшли вираз основи його духовного світогляду та національні ідеали. Жінка персоніфікувала у його творах такі складні для візуального зображення теми, як неоромантична візія національного відродження України, рефлексії над сенсом життя та трагізмом людського призначення, погляди на жіноче начало, як носія життєдайних сил природи та ірраціональної влади еросу, роздуми про красу материнства та інші. У книзі проаналізовано також майстерність Новаківського, як портретиста жінок - його сучасниць, що нерідко були особистостями великого характеру  та складної драматичної долі.

У праці вперше в Україні публікується низка закордонних малярських творів Олекси Новаківського, а також малознаних його рисунків.

Книга адресована дослідниками - мистецтвознавцями, студентами вищих художніх учбових закладів, культорологами та усім шанувальникам мистецтва.

Сьогодні нашій бібліотеці падаровано книгу Оксани Ровенчак "Кардіограма"

Збірка журналістських розслідувань Оксани Ровенчак «Кардіограма» – це пізнавальна, цікава книжка, яку залюбки прочитають і поціновувачі майстерного слова публіциста, і фахівці – працівники преси.

Говори, коли серце твоє підіймається нетерплячкою правди й добра

Іван Франко

 Розшарпана людська душа шукає правди, добра й любові. Вона проганяє брехню, зневіру й відчай. Журналіст не прихиляє небо до землі. Віне думками піднімається на небо, щоб воно ясніло й окрилювало провдою землі.

«Взірцем живої, справді професійної роботи» назвав нове видання, що побачило світ в Івано-Франківську, голова НСЖУ Сергій Томіленко. На його думку, книжка приваблює насамперед достовірністю фактів і описаних подій, у які волею долі занурює газетярку хрестоматійна «нетерплячка правди й добра» (за Іваном Франком). Водночас видання сприймається як популярний – без нудної «науковості» – навчальний посібник за визначеною темою. Власне, таким і є задум авторки, яка щедро ділиться набутим досвідом опанування непростого аналітичного жанру.

«Журналістське розслідування, якому віддала майже тридцять років, – надскладна газетярська праця... – зазначає у вступній статті своєї книжки Оксана Ровенчак. – Захист журналістів потрібен як кисень. Я виробила свою систему професійного захисту з десяти найважливіших порад для журналістів-розслідувачів».

У нашій бібліотеці передплачено журнал "Образотворче Мистецтво".

Журнал висвітлює українське візуальне мистецтво, практики сучасних мистців та виставки, українське мистецтво у світі, українське традиційне мистецтво, мистецькі школи та традиції, глибинні джерела творчості, портрети художників минулого і сучасності тощо.

Виходять тематичні видання, присвячені Шевченкіані, художникам Львова, Одеси, Полтави, українській сценографії, монументальному мистецтву, скульптурі тощо. Видання висвітлює також процес інтеграції українського мистецтва в європейський та світовий контекст.

Журнал «Образотворче мистецтво» сьогодні залишається найдавнішим професійним мистецьким виданням. За цей час він пройшов низку трансформацій, змінюючи назви, обсяг, періодичність, творчі підходи. Починався він від порівняно невеликого 40-сторінкового зошита як видання Спілки радянських художників та скульпторів України під назвою «Малярство і скульптура». Редагував перші випуски журналу український мистецтвознавець і маляр-монументаліст Євген Холостенко. У 1939 – 1941 роках журнал називався «Образотворче мистецтво». Після деякої перерви (часи війни і післявоєнний період) 1954 року був відновлений під назвою «Мистецтво», в якому, крім образотворчого мистецтва, висвітлювалися також проблеми музичного і театрального життя. З 1970 року на основі «Мистецтва» створено 3 журнали: «Музика», «Український театр» і «Образотворче мистецтво», яке очолив Петро Говдя. У 1987 – 1991 роках головним редактором був Олексій Журавель, у 1992 – 2005 рр. – Микола Маричевський, із 2006-го – Олександр Федорук.

У різні періоди журнал знайомив читача з останніми мистецькими та суспільними подіями, вміщував теоретичні статті та ілюстрації, творчі портрети, від початку 1990-х років пише про багатьох митців з діаспори. Нині журнал відстежує сучасні мистецькі процеси, звертається до теорії та історії мистецтва. Основні рубрики – «Мистецькі події», «Думки вголос», «Дослідження. Знахідки», «Ім’я в мистецтві», «Презентація», «Творчий портрет», «Традиції і сучасність», «Мистецька спадщина», «Сучасне мистецтво», «Пам’ять», «Мистецька хроніка», «Ex libris» та ін. Виходять тематичні видання, наприклад, присвячені Шевченкіані, українській сценографії, монументальному мистецтву, скульптурі тощо. Сьогодні видання прагне зосередити увагу на критичному аналізі тенденцій сучасного арт-простору.

Працівники бібліотеки Української академії друкарства відвідали цьогорічний форм видавців. На форумі ми відвідали багато виставок, презентацій нових книг, зокрема познайомилися та поспілкуватися з Володимиром Шовкошитим - поетом, письменником, політичним і громадським діячем, також він є літературний критик, публіцист, у минулому – депутат Верховної Ради. Володимира Шовкошитного як завгодно можна представити широкому загалові і кожне із цих визначень буде точним. Талановита людина досягне успіху у будь-якій діяльності, бо до цього зобов'язує багатогранність таланту. Фізик - атомник за освітою і лірик за станом душі, - таке ось поєднання двох протилежностей.

Ми познайомилися та провели цікаву бесіду з Олегом Фешовцем. Олег Фешовець (нар. 1964 р.) — український філософ, військовий історик, громадський діяч і видавець. Тривалий час викладав феноменологію, герменевтику, філософії Артура Шопенгауера та Фрідріха Ніцше у Львівському університеті, а 2012 року вирішив залишити університет і зосередився, здебільшого, на видавничій діяльності. Засновник і директор Видавництва «Астролябія», головний редактор Львівського мілітарного альманаху «Цитаделя», професор Українського вільного університету у Мюнхені. Видавництво «Астролябія» видає його переклади (як-от твори Фрідріха Ніцше), а також книги за його редакцією (твори Арістотеля, Ганса фон Даха, Джона Толкіна, Міґеля де Унамуно, Карла Юнґа, серію перекладів середньовічної європейської поезії та ін.).

 Також ми відвідали декілька презентацій та виставок.